Як звичайні люди стають монстрами. Експеримент, що оголив найтемніший бік людської природи

Чому ми іноді робимо те, що не схвалюємо, і що допомагає сказати "ні", навіть коли на нас тисне авторитетна людина?

Уявіть: ви прийшли до лабораторії, щоб взяти участь у дослідженні пам'яті.

Усе здається цілком звичайним. Науковець у білому халаті пояснює правила - інший учасник відповідає на запитання, а вам потрібно натискати кнопки, коли він помиляється.

Але поступово завдання стає неприємним. За кожну неправильну відповідь ви маєте карати іншу людину електричним розрядом. Щоразу сила струму зростає. За стіною чути скарги на біль. Людина просить зупинитися, а потім вже благає припинити експеримент.

Ви хочете відмовитись. Та науковець у білому халаті спокійно наполягає: потрібно продовжувати. Він запевняє, що все під контролем і за те, що відбувається, відповідає він.

Що ви зробите? Зупинитесь чи виконаєте наказ?

Більшість із нас, мабуть, упевнені, що відмовилися б. Ми вважаємо себе людьми, які самостійно ухвалюють рішення й відрізняють добро від зла.

Якщо хтось наказує нам робити те, що суперечить нашим моральним принципам, ми, здається, повинні просто сказати "ні".

Проте на початку 1960-х років американський психолог Стенлі Мілгрем провів експеримент, який змусив багатьох засумніватися у власній стійкості. Його результати шокували наукову спільноту й досі викликають суперечки серед психологів та філософів.

Згодом інші дослідники повторювали цей експеримент у дещо зміненому, менш жорсткому форматі.

Вони намагалися зрозуміти, чому люди виконують чужі накази, навіть коли вважають їх неправильними. І що допомагає людині вчасно зупинитися й відмовитися.

Експеримент, що приголомшив психологів

У червні 1961 року американська газета New Haven Register опублікувала оголошення про набір добровольців для дослідження пам'яті в Єльському університеті.

"Ми заплатимо вам 4 долари за одну годину вашого часу. Запрошуємо учасників для дослідження пам'яті".

Як зазначалося в оголошенні, до участі запрошували робітників заводів, перукарів, бізнесменів та представників інших професій. Спеціальна освіта чи досвід не були потрібні. Охочі могли надіслати свої дані Стенлі Мілгрему, професору психології Єльського університету.

У першому дослідженні взяли участь 40 чоловіків. Їм пояснили, що науковці хочуть з'ясувати, як люди запам'ятовують слова і що впливає на їхню пам'ять.

Насправді Мілгрема цікавило інше: чи готова людина завдати болю іншому лише тому, що так наказує хтось, кого вона вважає авторитетом.

За умовами експерименту учасники мали карати людину електричними розрядами за неправильні відповіді. З кожною помилкою сила розряду збільшувалася. Зрештою вона мала сягнути рівня, який учасникам описували як потенційно смертельний.

Результат приголомшив дослідників. 26 з 40 чоловіків, тобто 65%, дійшли до найвищого рівня.

В інших дослідах багато учасників також продовжували виконувати накази, навіть коли їм повідомляли, що в людини, яка нібито отримує удари струмом, хворе серце. Дехто чув, як вона кричить від болю та благає зупинитися.

Але насправді ніякого струму не було. Людина в сусідній кімнаті лише вдавала, що страждає. Вона допомагала дослідникам, а добровольці про це не знали. Уся ситуація була ретельно підготовлена заздалегідь.

Так дослідження, яке нібито мало вивчати пам'ять, стало одним з найвідоміших психологічних експериментів про людську покору.

Відтоді науковці намагалися відтворити його в менш жорстких умовах і відповісти на кілька непростих запитань.

Чому звичайні люди погоджуються виконувати накази, які вважають аморальними?

Що відбувається з нами в такі моменти?

І чи можна навчитися опиратися тиску, перш ніж ми самі опинимося перед таким вибором?

Нам важко повірити, що звичайна людина може свідомо завдавати іншому сильного болю.

Більшість з нас переконані, що самі так не вчинили б. Ми віримо, що змогли б відмовитись від подібних дій.

Багато хто також упевнений, що в експерименті Мілгрема не став би підкорятися й виконувати накази, якщо совість протестує.

Та навіть науковці, які роками вивчають людську поведінку, часом не можуть повірити побаченому.

"Це було справді приголомшливо. Перед нами були цілком звичайні, привітні, на перший погляд чудові люди. Вони натискали на кнопки й навіть не заперечували", - розповідає Джеррі Бергер, професор соціальної психології в університеті Санта-Клари в Каліфорнії.

У 2009 році Бергер провів змінену версію експерименту Мілгрема. Щоб не наражати учасників на надмірний стрес, він зупиняв дослід раніше, коли сила несправжнього розряду ще не досягала найвищого рівня.

Бергер очікував приблизно тих самих результатів, що й Мілгрем. Але, спостерігаючи за учасниками на моніторі, він і його команда все одно були приголомшені.

"Спочатку ми не могли повірити, що людина справді це робить!" - згадує науковець.

У дослідженні Бергера 70% учасників продовжували виконувати накази до встановленої межі експерименту. Він досліджував поведінку і чоловіків, і жінок, але суттєвої різниці між ними не виявив.

Схожі результати отримав Томаш Гжиб, професор соціальної психології в університеті соціальних і гуманітарних наук SWPS у Польщі. У 2015 році він провів часткове повторення експерименту, також обмеживши максимальну силу розрядів.

"Нам подобається думати про себе як про незалежних людей з чіткими моральними принципами. Ми віримо, що не виконаємо наказу, якщо він суперечить нашим переконанням. Але результати досліджень показують, що не варто бути такими впевненими у власній стійкості. За достатнього тиску й певних обставин людина може раптом виявити, що робить те, чого насправді не хоче", - пояснює Гжиб.

У його дослідженні до кінця виконували вказівки 90% учасників. І знову істотної різниці між чоловіками й жінками не було.

Після експерименту Гжиб розмовляв з добровольцями, щоб переконатися, що вони нормально почуваються. Одна молода жінка, за його словами, раптом розплакалася.

"Крізь сльози вона сказала приблизно таке: "Ось яка я людина. Я роблю те, що мені кажуть. Тепер я розумію, чому моє життя складається саме так", - згадує він.

Ця історія особливо промовиста. Жінка не просто засмутилася через те, що сталося в лабораторії. Вона побачила у власній поведінці щось важливе, чого раніше за собою не помічала.

Чому ж ми іноді робимо те, чого самі не схвалюємо?

Чому підкоритися іноді легше, ніж відмовитися

Емілі Каспар, професорка експериментальної психології в Гентському університеті в Бельгії, досліджує, як підкорення впливає на роботу мозку.

У її експериментах добровольці завдають іншим учасникам справжніх, але слабких електричних розрядів. Науковці використовують сканування мозку, зокрема функціональну магнітно-резонансну томографію (фМРТ), щоб порівняти дві ситуації: коли людина завдає удару за чужим наказом і коли сама вирішує це зробити.

"На відміну від експерименту Мілгрема, де розряди були несправжніми, у нас вони справжні. Але їхню силу добирають з урахуванням того, наскільки боляче людині, - пояснює Каспар. - Це справді боляче, але витримати можна".

Дослідники виявили, що в цих двох ситуаціях мозок працює по-різному.

Коли людина завдає удару за наказом, ділянки мозку, пов'язані з емпатією, почуттям провини та усвідомленням власної відповідальності, працюють менш активно, ніж коли вона діє за власним рішенням.

До того ж люди, які виконують наказ, сприймають завданий ними біль як менш сильний.

На думку Каспар, це допомагає зрозуміти, чому підкорення може послаблювати наші внутрішні моральні заборони й полегшувати дії, які завдають шкоди іншим.

Науковиця також помітила, наскільки охоче люди виконують чужі накази.

"Люди дивовижно легко підкоряються", - каже вона.

У дослідженні взяли участь близько 800 людей з різних країн. І лише 21 з них (2,6%) відмовився бити інших струмом.

Каспар згадує чоловіка, який без наказів не завдав жодного удару. Але щойно дослідники почали прямо наказувати йому це робити, він виконав усі вказівки.

"Він сказав: "Коли ви почали наказувати, підкорятися стало так легко".

"У цьому й полягає один з головних механізмів покори, - каже дослідниця. - Цій людині здавалося, що виконати наказ простіше, ніж відмовитися".

Каспар пояснює: щоб співчувати іншому, відчувати провину й усвідомлювати свою відповідальність, потрібні певні зусилля. А коли ми просто виконуємо чужі накази й менше думаємо про свої почуття та відповідальність, підкорятися стає легше.

"Мозок не любить витрачати зайву енергію, якщо в цьому немає потреби, - каже вона. - Щоб відмовитися виконувати наказ, потрібно докласти більше зусиль, ніж просто зробити те, що тобі сказали".

Отже, опиратися чужій волі буває складніше, ніж ми думаємо. Потрібно зупинитися, самостійно оцінити ситуацію, подумати про наслідки й визнати, що за власні рішення відповідаємо ми самі.

Але це не означає, що одні люди від природи добрі, а інші схильні підкорятися й завдавати шкоди.

"Особистість і темперамент мало допомагають передбачити, хто в конкретній ситуації підкориться, а хто відмовиться", - зазначає Гжиб.

Ба більше, навіть співчуття не завжди допомагає опиратися тиску. Дослідження показують, що людина може співчувати тому, хто віддає аморальні накази, і боятися його розчарувати.

Тобто ми можемо підкорятися не тому, що нам байдуже до чужого болю. Іноді нам просто надто важливо виправдати очікування людини, яка має над нами владу.

Що ж допомагає не піддатися тиску?

Коли здається, що відповідальність не на тобі

На наші моральні рішення впливають не лише особисті переконання, а й обставини. Тому, щоб краще розуміти власну поведінку, важливо помічати, що саме відбувається навколо нас і як інші люди впливають на наші рішення.

Бергер звертає увагу на кілька особливостей експерименту Мілгрема, які допомагають зрозуміти, чому люди продовжували виконувати накази.

Перша з них - можливість перекласти відповідальність на іншого.

У лабораторії на учасника чекав науковець у білому халаті. Він пояснював правила експерименту. Потім добровольцю пропонували витягнути жереб, щоб визначити його роль. Насправді все було підлаштовано заздалегідь: учасник мав стати "вчителем" у завданні на запам'ятовування слів.

Він мав перевіряти відповіді "учня" у сусідній кімнаті. Насправді учень був помічником дослідників, але доброволець цього не знав. Він вірив, що людину під'єднали до апарата, який б'є струмом.

Щоразу, коли учень помилявся, доброволець мав натискати кнопку й бити його струмом.

Водночас науковець, який керував експериментом, запевняв учасника, що бере на себе повну відповідальність за все, що може статися.

За словами Бергера, це мало величезне значення.

"Тепер ми знаємо: люди можуть чинити дуже погано, якщо думають, що ніхто не дізнається, хто вони, або що відповідальність за їхні вчинки нестиме хтось інший", - пояснює він.

В одному з дослідів Бергера учасниця повернулася до науковця й запитала: "Нас же не судитимуть за це?"

"Якщо з ним щось станеться, відповідальність буде на мені", - відповів той.

"Саме це мені потрібно було почути!" - сказала жінка.

"Після цього вона повернулася й натиснула на кнопку", - розповідає Бергер.

Таке трапляється і в повсякденному житті. Наприклад, в інтернеті люди можуть писати те, чого ніколи не наважилися б сказати особисто. Дослідження показують, що анонімність може сприяти агресивній поведінці в мережі. Про це йдеться, зокрема, в наукових оглядах 2023 та 2026 років.

"В інтернеті люди пишуть і роблять жахливі речі, - каже Бергер. - Якби вони сиділи навпроти людини й мусили відповідати за свої слова, то поводилися б інакше. Коли можна сховатися за анонімністю, легше забути про власну відповідальність".

Після експерименту Мілгрема учасників запитували, хто, на їхню думку, відповідав за те, що людину нібито били струмом.

Ті, хто виконував накази, зазвичай покладали основну відповідальність на науковця, який керував експериментом. А ті, хто відмовлявся продовжувати, частіше вважали, що відповідальність лежить передусім на них самих.

Різниця тут принципова. Одні учасники вважали, що рішення ухвалює науковець, а вони лише виконують його вказівки. Інші розуміли: саме вони натискають кнопку, а отже, не можуть повністю зняти з себе відповідальність.

Мілгрем виявив ще одну важливу закономірність: що ближче до учасника перебувала людина, якій він нібито завдавав болю, то важче було продовжувати.

Коли ця людина була в тій самій кімнаті, до кінця експерименту дійшли лише 40% учасників. А коли доброволець мав торкатися рукою руки людини, якій завдавав ударів струмом, цей показник знижувався до 30%.

Мілгрем припустив, що фізична близькість робила страждання іншої людини відчутнішими й реальнішими. Адже значно важче завдавати болю тому, хто стоїть перед тобою, ніж людині, якої ти не бачиш.

Чому варто зупинитися й подумати

На готовність підкорятися могли впливати ще дві обставини.

По-перше, учасники опинялися в незнайомій ситуації. По-друге, їм майже не давали часу на роздуми.

Щойно доброволець починав вагатися, науковець наполягав, щоб той продовжував: "Ви не маєте вибору. Продовжуйте".

Коли ми опиняємося в незнайомій ситуації й не знаємо, що робити, то часто орієнтуємося на тих, хто здається досвідченішим. Нам здається, що вони краще знають, тому схильні дослухатися до їхніх порад.

Саме так було в лабораторії Мілгрема. Учасник не знав, що робити, а єдина людина поруч - науковець у білому халаті - наполягала, що експеримент потрібно продовжувати.

До того ж усе відбувалося швидко. Учасники майже не мали можливості спокійно обміркувати свої дії.

Бергер припускає, що якби науковець сказав: "Чому б вам не зробити перерву й усе обміркувати?", більше людей могли б відмовитися.

Пауза дала б їм змогу поставити собі прості, але важливі запитання: "Чи правильно я чиню? Чи маю я право так робити? Чи справді я хочу продовжувати?"

Є й інший механізм, який допомагає зрозуміти результати експерименту. Це поступове посилення вимог.

У досліді Мілгрема сила розрядів зростала крок за кроком. Учасників не просили відразу зробити щось, що здавалося б їм абсолютно неприйнятним. Спочатку вони погоджувалися на одну дію, потім на наступну, трохи серйознішу. І щоразу мали вирішувати, чи продовжувати.

Бергер пояснює: коли ми погоджуємося на невелике прохання, нам буває важче відмовитися від наступного, навіть якщо воно значно серйозніше. У психології це називають ефектом першого кроку.

Щоб не потрапити в таку пастку у повсякденному житті, варто заздалегідь визначити для себе, на що ми не погодимося за жодних обставин. А якщо хтось вимагає негайної відповіді, краще взяти паузу й спокійно все обміркувати.

Гжиб радить розвивати кілька корисних звичок: не піддаватися впливу посади чи статусу людини, перевіряти, чи справді її наказ обґрунтований, помічати спроби перекласти відповідальність і дозволяти собі зупинитися, коли щось здається неправильним.

Але самої сміливості недостатньо.

"Потрібно створювати системи, які не дозволяють зловживати владою, - каже Гжиб. - Якщо одна людина має необмежену владу над іншою, рано чи пізно вона може використати її на шкоду".

Інакше кажучи, недостатньо сподіватися, що кожна людина в критичний момент знайде в собі сили сказати "ні". Потрібні також правила й запобіжники, які не дозволяють комусь одноосібно вирішувати долю інших людей.

"У нас завжди є вибір"

Ще одне джерело моральної сміливості - приклади людей, які наважуються чинити правильно, навіть коли це небезпечно або вимагає великої відваги.

Каспар досліджувала людей, які під час геноциду етнічної меншини в Руанді у 1994 році брали участь у злочинах, були їхніми свідками або, навпаки, рятували тих, кому загрожувала смерть. Її наукова робота присвячена учасникам злочинів, очевидцям і рятівникам.

За словами Каспар, одна з важливих відмінностей між рятівниками та людьми, які брали участь у геноциді, полягає в тому, які приклади вони бачили в дитинстві.

"Рятівники частіше розповідають, що змалку бачили, як батьки чи інші родичі допомагали людям", - каже вона, посилаючись на дослідження своєї команди.

Такі приклади можуть показувати дитині, що допомагати іншим і захищати їх - нормально, навіть якщо це потребує зусиль або пов'язане з ризиком.

Навіть коли проти аморального наказу виступає лише одна людина або хтось наважується рятувати інших під час геноциду, її вчинок доводить: можна діяти інакше.

"Рятівники нагадують нам, що в нас завжди є вибір", - каже Каспар.

І навіть у першому експерименті Мілгрема знайшлися люди, які відмовилися виконувати накази.

"Це неправильно. Це жахливий експеримент. Там людина страждає. Ні, я не хочу продовжувати", - заявив один з добровольців.

Іншому учаснику науковець сказав, що той не має вибору й повинен продовжувати. У відповідь чоловік різко кинув: "Якби це відбувалося в Росії, можливо. Але не в Америці".

Джо Дімоу, який також брав участь у першому експерименті Мілгрема й відмовився підкорятися, у 2016 році написав есе про свій досвід.

Він припускав, що його позицію сформувало виховання. У його родині було заведено не сприймати авторитети на віру й ставити їхні рішення під сумнів. До того ж він брав участь у політичному житті й мав досвід протистояння представникам влади.

"Я по-іншому ставився до авторитетів, тому білий лабораторний халат мене не вразив", - написав він.

Де закінчується покора і починається відповідальність

Дослідження Каспар показують: те, як ми робимо моральний вибір, залежить і від того, чого нас навчили змалку.

Це допомагає краще зрозуміти й експеримент Мілгрема. Сам психолог вважав, що його результати частково пояснюють, як звичайні люди могли долучатися до масових злочинів. Зокрема, як багато німців брали участь у переслідуванні та знищенні мільйонів євреїв під час Голокосту.

Однак дослідники наголошують: самою лише покорою наказам неможливо пояснити, чому відбуваються геноциди.

Під час Голокосту євреїв переслідували не лише за прямими наказами. Люди нерідко самі долучалися до переслідувань, виявляли жорстокість або користувалися чужим горем заради власної вигоди.

"Геноцид зазвичай розвивається поступово й проходить кілька етапів. Спочатку з'являються дискримінація, поділ людей на групи, позбавлення їх людських рис в очах інших. З часом усе це посилюється, - пояснює Каспар. - Підкорення наказам відіграє особливо помітну роль на завершальному етапі, коли починається масове знищення людей. Воно ніби дає сигнал, що тепер можна вбивати".

Каспар вважає, що протистояти таким процесам потрібно якомога раніше. Для цього важливо не демонізувати цілі групи людей і пам'ятати: попри всі відмінності, ми всі люди. Ідеться про усвідомлення спільної людської природи.

Експеримент Мілгрема не доводить, що кожна людина обов'язково виконає аморальний наказ. Він показує інше: за певних обставин ми можемо виявитися набагато менш стійкими до тиску, ніж самі про себе думаємо.

На наші рішення впливають авторитет, поведінка оточення, можливість перекласти відповідальність на когось іншого й брак часу на роздуми.

Проте ці дослідження дають і підстави для надії.

Опиратися тиску можливо. Іноді для цього потрібно зробити паузу й чесно запитати себе: "Чи справді я вважаю правильним те, що зараз роблю? "Чи не виправдовую я себе тим, що просто виконував чужий наказ?"

У стенограмі експерименту Мілгрема збереглися слова одного з учасників, який відмовився продовжувати: "Вибачте, я не можу так чинити з людиною".

І зупинився.