"Не впізнала свого хлопця". Як я дізналася, що маю сліпоту на обличчя

Одного разу я не впізнала чоловіка, з яким тоді зустрічалася.

Ми були разом приблизно шість місяців, коли випадково зустрілися в супермаркеті.

Але коли ми розминулися в проході з пластівцями, я не мала жодного уявлення, хто це.

Пам'ятаю, як почувалася неспокійно через те, що він опинився так близько, аж поки не почула його голос - і тоді я його впізнала.

Зрозуміло, що він був не в захваті.

Але для мене це нормально.

Мені завжди було важко впізнавати обличчя, незалежно від того, наскільки добре я знаю людину.

Саме тому в межах подкасту BBC CrowdScience я вирішила пройти тест на прозопагнозію, або "сліпоту на обличчя" - стан, за якого людям важко впізнавати інших.

Що спричиняє прозопагнозію

Експерти кажуть, що прозопагнозія трапляється значно частіше, ніж усвідомлює більшість людей, і вражає приблизно одну людину з 50.

У деяких випадках цей стан розвивається після ушкодження мозку, наприклад, після інсульту.

Хоча, як зазначає професорка Сара Бейт, психологиня з Борнмутського університету у Британії, "ми зустрічаємо не дуже багато людей, які перестали розпізнавати обличчя саме так".

Набагато частіше труднощі існують із раннього віку, пояснює вона. Це називається вродженою прозопагнозією.

Вважають, що ця форма передається в родинах, що свідчить про можливий генетичний зв'язок, хоча точні гени, які за це відповідають, досі залишаються незрозумілими.

"Ніколи не буває так просто, щоб існував один-єдиний ген, - каже Бейт. - Зазвичай це значно складніша взаємодія генетичних чинників і факторів довкілля".

Бейт вважає, що певну роль можуть відігравати події, що відбувалися в дитинстві.

Деякі люди з прозопагнозією описують періоди дитинства, коли вони мали порушення зору або він був незвичним.

"Можливо, існують критичні етапи розвитку, важливі для навчання розпізнаванню облич", - каже вона.

"Якщо дитина не почала носити окуляри тоді, коли вони були потрібні… або якщо вона народилася з катарактою, що впливала на зір, це могло порушити цей процес", - додає Бейт.

Особисто для мене це має сенс.

У ранньому дитинстві я мала певні проблеми із зором, але ніколи не пов'язала б те, що в восьмирічному віці носила оклюдер на оці, з труднощами з упізнанням свого хлопця вже в дорослому віці.

Деякі дані також свідчать, що можуть існувати й інші чинники.

"Наприклад, ми знаємо, що за розладів аутистичного спектра деяким людям може бути некомфортно підтримувати зоровий контакт… і що велика кількість людей із такими станами також має труднощі з розпізнаванням облич", - каже Бейт.

Діти, які виростають за умов обмеженого соціального контакту, також можуть мати труднощі з упізнаванням облич у подальшому житті, додає вона.

Гірші звʼязки

Для більшості людей упізнавання знайомого обличчя здається легким, але нейронауковці кажуть, що воно спирається на складну послідовність процесів у мозку.

"У нас є спеціальна мозкова мережа для розпізнавання облич", - каже професорка Заїра Каттанео, нейронауковиця з Університету Бергамо в Італії, яка досліджує сприйняття облич.

Усе починається в задній частині мозку, у сенсорних ділянках, які еволюціонували так, щоб бути "надзвичайно вибірковими щодо облич", пояснює вона.

Ця ділянка, відома як потилична частка, містить первинну зорову кору, куди вперше надходить і де обробляється зорова інформація.

Потім зорова інформація переміщується до ділянки мозку, яка називається скроневою корою, де розпізнавання поглиблюється.

"На цьому етапі ви не просто розпізнаєте обличчя, а й знаєте, чи є воно знайомим", - каже Каттанео.

"Ви можете привʼязати ім'я, а також усю семантичну та біографічну інформацію про цю людину", - додає вона.

Останній етап залучає префронтальну кору, ділянку, пов'язану зі свідомим мисленням і прийняттям рішень, де "ми фактично свідомо репрезентуємо обличчя, тому що більшість сенсорної обробки відбувається несвідомо".

Зараз такі науковці, як Каттанео, вважають, що майже миттєвий процес упізнавання облич залежить не лише від окремих ділянок мозку, а й від того, як вони взаємодіють між собою.

Люди з прозопагнозією "можуть мати гірші звʼязки між частинами мережі розпізнавання облич", каже вона.

Відомі обличчя

Дані свідчать, що з віком нам може ставати важче розпізнавати обличчя, і не лише через загальне погіршення пам'яті.

Каттанео пояснює, що з часом ділянки мозку, залучені до цього процесу, стають менш вибірковими щодо знайомих облич.

Тож незалежно від того, чи мали ви такі труднощі в молодшому віці, як я, чи ні, "усі ми можемо мати дефіцити в розпізнаванні облич у процесі старіння", каже вона.

Але моя сліпота на обличчя точно не пов'язана з віком.

Я стикаюся з нею стільки, скільки себе пам'ятаю.

Тому я зраділа, коли Бейт запропонувала протестувати мене й перевірити, чи відповідаю я критеріям.

Тест розпочався з анкети про мій щоденний досвід, пов'язаний з обличчями.

Я оцінювала, наскільки погоджуюся або не погоджуюся з твердженнями про те, чи часто не впізнаю людей або чи важко мені визначити особу, коли люди носять схожий одяг.

Потім я відповідала на запитання про те, як часто в мене проявляються поширені симптоми сліпоти на обличчя.

Нарешті я пройшла тест на відомі обличчя, у якому мені показували серію добре знаних людей, і я мала вирішити, чи є кожне обличчя знайомим для мене.

Мене дуже потішило, що я впізнала сера Девіда Аттенборо, британського натураліста й телеведучого, але не впізнала сера Пола Маккартні з The Beatles, голлівудського актора Тома Генкса та колишнього прем'єр-міністра Великої Британії сера Тоні Блера.

Як і очікувалося, я відповідала критеріям прозопагнозії.

Це не стало несподіванкою, але офіційний діагноз дав мені відчуття визначеності.

Тренування мозку?

Ймовірно, я житиму з цим усе життя, хоча зараз науковці досліджують, чи можна активно покращити роботу мозкової мережі, відповідальної за розпізнавання облич.

Нейрони мозку часто активуються разом у синхронізованих послідовностях, які називаються осциляціями.

"Ми фактично можемо тренувати мозок осцилювати на частоті, яка… пов'язана з ефективним сприйняттям", - каже Каттанео.

Вона досліджує використання слабкого неінвазивного електричного струму, який подається через шкіру голови для синхронізації нейронів.

Перші результати свідчать, що це може допомогти з розпізнаванням облич, але Каттанео застерігає від надмірних очікувань.

"Іноді ризик полягає в тому, що люди звертаються до таких методик, думаючи, що вони чудодійні", - каже вона.

"Ефекти, які ми бачимо, становлять лише приблизно два або три відсоткові пункти в конкретному завданні, або ж ви стаєте швидшими на кілька мілісекунд", - пояснює науковиця.

Бейт каже, що спроби тренувати розпізнавання облич за аналогією зі звичайними вправами для мозку дали обмежені результати.

"Ви виконуєте сотні повторень певної дії. Ми випробовували такі підходи як у дорослих, так і в дітей, і результати були доволі помірними", - каже вона.

Натомість вона пропонує зосередитися на практичних способах пристосування до повсякденного життя, використовуючи стратегії, які менше залежать від розпізнавання облич, наприклад, планування зустрічей.

"Багато людей завжди домовляються про дуже чітке місце зустрічі, щоб точно знати, де вони мають бути, і стежать за тим, щоб прийти туди першими", - пропонує вона.

Я навчилася впізнавати людей, звертаючи увагу на дрібні деталі. Чи ходить людина особливою ходою? Чи має характерний голос? Або ж завжди користується певною помадою?

Ця стратегія мені допомагає, але вона має власні ризики.

Якщо хтось підстрижеться, все доведеться починати спочатку.

Матеріал заснований на випуску CrowdScience BBC World Service, підготовлений за участю Лари Овен