Як СРСР шукав винуватців Чорнобиля серед українських націоналістів і згодував брехню західним журналістам

40 років тому, в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, вибухнув 4-й енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Сталася найбільша за всю історію ядерної енергетики катастрофа.

На основі архівних документів КДБ нагадуємо, як тоді радянські органи безпеки намагались знайти винуватців трагедії серед американських шпигунів, агентури українських націоналістів всередині країни та за кордоном, а також протидію комуністичної влади спробам українців діаспори допомогти постраждалим та надати розголосу екологічній катастрофі.

Понад те, радянська влада навіть змогла у перший час створити "віртуальну реальність" для західних журналістів, які приїхали у Київ, і обдурити їх щодо реальних наслідків трагедії.

В момент аварії рівень радіації на станції перевищив норму майже в 3000 разів, а ввечері 26 квітня – в 600 000 разів. Через сильне радіоактивне забруднення припинили існування сотні населених пунктів, близько 130 тис. мешканців Київської області назавжди переселені в інші місця. Понад 5 млн га земель стали непридатними для ведення сільського господарства.

Тієї ночі 4-й енергоблок мали зупинити для планового ремонту. Керівники станції постановили скористатися цим для проведення низки випробувань, але ситуація швидко вийшла з-під контролю.

Пояснення з умовчанням

Два теплові вибухи повністю зруйнували реактор. Запалав дах 4-го енергоблока. Під загрозою вогню опинилися 1-й, 2-й та 3-й реактори, які продовжували працювати.

За вісім годин після цього на стіл голови КДБ УРСР Степана Мухи лягла доповідна записка директора ЧАЕС Віктора Брюханова.

Пояснюючи, що сталося, він не згадав про випробування. Документ має гриф "Таємно":

"26 квітня 1986 року о 1 годині 25 хвилин стався вибух на енергоблоці №4 Чорнобильської АЕС ім. В.І. Леніна в Київській області під час підготовки блока до планових ремонтних робіт. В результаті вибуху відбувся обвал даху і стін верхньої частини реакторного відділення, а також частково покриття машзалу. В районі вибуху виникла пожежа, яку о 4 годині 50 хв. локалізовано, а о 6 годині ліквідовано підрозділами пожежної охорони. Під час аварії на станції перебували близько 200 людей обслуговуючого персоналу. [...]".

Версія: диверсія

Полковник КДБ Володимир Поделякін згадував у 1987 році, що головною задачею його відділу було "з'ясування й розслідування причин аварії, виявлення причетних до неї осіб. Чи не було в їхніх діях умислу та "руки" супротивника? І ця задача (версія) залишалася для нас головною на весь період розслідування"

Витоки радіації раніше траплялися на різних станціях СРСР, але вибухів ніколи не було. Кадебісти міркували так: найновіший і найсучасніший 4-й енергоблок, введений в експлуатацію лише два роки тому, не міг вибухнути сам собою.

Отже, хтось мав закласти вибухівку або підпалити його.

Секретний план "Прип'ять"

За кілька годин після аварії ухвалили план заходів під кодовою назвою "Прип'ять" – розшукували на ЧАЕС агентуру закордонних спецслужб.

З'ясовували, чи не завербував когось представник західнонімецької фірми "Ельба-Кайзер" під час відвідин станції в жовтні 1985-го. Допитували працівників ЧАЕС, які протягом останнього року виїжджали в закордонні відрядження. Шукали зачіпки в листуванні персоналу станції з іноземними установами.

На момент аварії КДБ мав на Чорнобильській АЕС 82 завербованих агенти і 113 довірених осіб, але пошуки агентури ЦРУ – йшлося, головним чином, саме про неї – не дали результату.

Під цим кутом підозрілою здавалася висока активність українських організацій США, які добивалися дозволу передати постраждалим гуманітарну допомогу. СРСР не давав згоди. В радянських керівних кабінетах вважали аксіомою, що українською діаспорою вертить ЦРУ.

Приховати не вийшло

Аварійна ситуація виникла на ЧАЕС не вперше – попередня сталася 1984 року на тому самому 4-му, а також 3-му енергоблоках. Тоді вдалося приборкати атом і приховати інцидент.

Цього разу про таємницю довідалися шведи – дозиметри на АЕС "Форсмарк" зафіксували підвищений рівень радіації. Однак з їхньою станцією, як виявилося, все гаразд, отже, радіоактивні частинки приніс вітер з СРСР. Його напрямок вказував на те, що імовірно на Чорнобильській АЕС, одній з найбільших у Європі, сталася грандіозна аварія.

Шведські дипломати звернулися до Кремля, але там усе заперечили. Окрім небажання мати репутаційні втрати на міжнародній арені, була й інша причина – країна готувалася до щорічних першотравневих свят, повним ходом йшли репетиції урочистостей.

Кілька речень з папірчика

Під сильним тиском скандинавів радянський лідер Михайло Горбачов доручив телевізійникам коротенько повідомити про пошкодження одного з реакторів.

Увечері 28 квітня кілька речень, заздалегідь узгоджених нагорі, прочитав з папірчика диктор московської інформаційної програми "Врємя".

Чорнобильську АЕС згадав без імені Леніна. Жодного слова про вибухи, пожежу, потужний викид радіоактивних речовин, забруднені території. Нічого про евакуацію цілого міста – Прип'яті.

Пізніше Москва змушена була дати більше інформації, але в цілому ухвалила таку лінію: якщо не вдалося замовчати аварію, слід будь-що приховати її справжні масштаби.

Вимагали правду

Вже 30 квітня в Нью-Йорку відбувся мітинг перед представництвом СРСР при ООН. Його учасники, американські українці, вимагали правдивих відомостей про масштаби й наслідки аварії та дозволу негайно передати допомогу постраждалим.

Того ж дня подібний мітинг відбувся біля будинку Секретаріату ООН. Приховування Кремлем масштабів трагедії там назвали "політикою геноциду Москви щодо українського народу".

В радянських ЗМІ, контрольованих цензурою, про ті заходи не повідомляли. В документах КДБ мітингарів презирливо іменували "оунівськими ватажками" й "націоналістами".

Українські газети Америки закликали збирати пожертви для постраждалих. В православних і греко-католицьких храмах відслужили панахиди по жертвах ядерної катастрофи.

Звернення очільників УНР

Президент Української народної республіки в екзилі Микола Левицький і заступник Голови Уряду УНР Іван Самійленко направили телеграму Президентові США Рональду Рейгану.

"Дорогий Пане Президенте, – йшлося в ній, – наслідки нуклеарної катастрофи в Чорнобилі, Україна, Москва уперто тримає в секреті. Жертви цієї катастрофи і весь український народ, як відомо, позбавлені права і засобів сказати світові правду".

І далі, подякувавши урядові Сполучених Штатів за бажання допомогти постраждалим, керівники УНР попросили "вжити дальших заходів для негайної необхідної допомоги як вже відомим, так і потенційним жертвам цієї катастрофи" і домагатись створення міжнародної комісії з визначення наслідків аварії на ЧАЕС.

З аналогічними проханнями Микола Левицький та Іван Самійленко звернулися також до Генерального секретаря ООН Хав'єра Переса де Куельяра.

Резолюція № 440

Активність українських організацій Америки дала результати. Вже 1 травня Конгрес США розглянув надані матеріали й ухвалив резолюцію № 440.

Конгресмени дорікнули урядам СРСР і УРСР, що вони приховали факт аварії й не попередили інші країни про можливу небезпеку.

Закид Києву навряд чи був за адресою, адже Чорнобильська АЕС підпорядковувалася безпосередньо Москві. До того ж уряд республіки не мав повноважень робити заяви на міжнародній арені.

Резолюція № 440 вимагала надати чесну інформацію про масштаби аварії та вжиті заходи безпеки, дозволити зарубіжним українцям прямий телефонний зв'язок з постраждалими родичами, а також залучити міжнародних експертів для допомоги в подоланні наслідків.

Голова КДБ УРСР Степан Муха в інформаційному повідомленні в ЦК КПУ пояснив появу резолюції "провокаціями оунівців", а саму аварію навіть за два тижні, 7 травня, про всяк випадок нейтрально назвав "подією на Чорнобильській АЕС".

Реакція Рональда Рейгана

Рональд Рейган, перебуваючи з візитами в країнах Азії, не залишив поза увагою звернення очільників УНР.

Протягом тижня, з 1 по 7 травня, він чотири рази коментував Чорнобильську аварію.

"Ядерна аварія, – заявив він у Токіо, – що призвела до забруднення низки країн радіоактивними матеріалами, не є лише внутрішньою справою. Радянський Союз заборгував світові пояснення".

Михайло Горбачов образився.

За пів року до аварії він зустрічався з Рейганом у Женеві, вони тоді вперше потиснули один одному руки, домовилися про припинення ядерної гонки і, здавалося, вповні знайшли спільну мову.

МЗС СРСР закинув американському президентові штучне роздмухування теми аварії. Рейган відкинув звинувачення, нагадавши, що першою реакцією Сполучених Штатів була пропозиція допомоги, а не критика.

Пошуки терористів

Версію про теракт як причину аварії довший час вважали головною.

Наприклад, 7 травня газета "Радянська Україна" в статті "До подій на Чорнобильській АЕС" повідомила про "небувальщину довкола Чорнобильської аварії", маючи на увазі "брехливі вигадки", що їх розповсюджують по всьому світу так звані "реакційні центри зарубіжних ОУН". Газета прямо написала: ця "історія спрямовується із одного центру – США".

Можливих спільників "оунівських ватажків" шукали серед їхніх однодумців в Україні.

Тож агент КДБ поспішає до Фастова, райцентру Київської області, де проживає 58-річний Микола Глухенький, "колишній учасник бандоунівського підпілля". А потім відвідує село Веприк неподалік Фастова, там мешкає 63-річний Володимир Косовський, теж "колишній". Мета візитів: з'ясувати, чи не вийшли часом заокеанські "ватажки" на цих двох.

Але ні, той і той говорили про постраждалих з болем та співчуттям.

"Постраждають переважно українці"

Натомість робітник Луцького заводу комунального машинобудування Іван Шевчук, "раніше засуджений за участь у бандоунівському підпіллі", не зорієнтувався, що перед ним представник держбезпеки.

"Росіяни, – висловився відверто, – навмисно будують такі станції на території України, знаючи, що в разі аварії постраждають переважно українці".

В КДБ, схоже, довго не могли повірити, що два вибухи й пожежа на атомній станції не були диверсією іноземних спецслужб.

Двох "в минулому засуджених за бандоунівську діяльність" мешканців Іванківського району на Київщині, що неподалік ЧАЕС, перевіряли навіть за три роки після аварії, у 1989-му!

Американські гості

Травневі виступи президента США вплинули на ситуацію. Кремль дозволив відвідати Чорнобильську станцію двом американцям – кореспондентові Newsweek Стівену Страссеру та лікарю Роберту Гейлу.

Горбачов прагнув зменшити напругу, адже за кілька місяців, у жовтні, він мав зустрітися у Рейк'явіку з Рейганом і обговорити важливе для падаючої радянської економіки скорочення озброєнь.

2 червня американці прибули до Києва.

Страссер мав збирати матеріали для статті про наслідки аварії. Москва зажадала, щоб журналіст "зібрав" виключно оптимістичні відомості. Це завдання протягом трьох днів виконували 8 колишніх офіцерів КДБ у цивільному, 19 членів спецдружини та перекладачка – вона ж агент "Рота". свідчать документи КДБ.

"Завдяки вжитим заходам, – доповів заступник начальника управління КДБ УРСР Гліб Сивець, – іноземець не отримав від радянських громадян тенденційної інформації. Вдалося обмежити контакти Страссера, звести їх тільки до наших джерел".

Аналогічний "комплекс агентурно-оперативних заходів" застосували щодо Роберта Гейла. Він поїхав до Жовтневої лікарні (нині – Свято-Михайлівська клінічна лікарня) та онкологічного центру, де цікавився не тільки кількістю хворих променевою хворобою з Чорнобиля та Прип'яті, але й статистичними даними щодо наслідків аварії.

Лікарем опікувався агент "Рихард", тож американець дістав відомості в дусі тих, що надали кореспондентові Newsweek.

Спроби дізнатися правду

Того ж 2 червня згаданий голова КДБ УРСР Степан Муха відправив першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому доповідну записку "Про оперативну обстановку у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС".

"У перші дні після аварії, – йдеться в документі з грифом "Таємно" – закордонні ОУН активно поширювали вигадки про її характер і масштаби, "масові жертви" та катастрофічні наслідки для всього населення України та сусідніх країн".

Тепер, коли минуло півтора місяця після аварії, "зарубіжні центри українських буржуазних націоналістів" змінили тему – переконують західну громадськість у тому, що затримка евакуації людей із зони АЕС, яку розпочали тільки 27 квітня, а також відмова від американських посилок з продуктами та медикаментами є "частиною далекосяжних планів Москви", які передбачають "навмисне знищення українського народу".

Більше того, "наццентри ЗЧ ОУН та ЗП УГВР (Закордонні Частини ОУН і Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради – Авт.) наполегливо намагаються отримати через однодумців інформацію про ситуацію в республіці, а особливо в м. Києві".

"Зокрема, емісар ОУН-бандерівців Чупак С. доручила своєму зв'язку терміново підготувати та передати їй "достовірні" дані з цього питання, а емісар ЗП УГВР Кіт Я. запропонував джерелу зв'язатися з Л. Орел (наукова співробітниця Державного музею народної архітектури та побуту України – Авт.), яка проживає в м. Києві, для отримання проби ґрунту та вивезення його за кордон через канадського стажера, який перебуває в республіці".

Тиск з боку діаспори

Тим часом Управа Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради звернулася до українських шкіл Америки з пропозицією атакувати листами конгресменів, сенаторів, а також державні установи та Червоний Хрест з вимогою добиватися, щоб уряд СРСР дозволив жертвам аварії отримувати гуманітарну допомогу.

Українська Американська Координаційна Рада також порадила своїм членам розсилати подібні листи. А до уряду Канади звернулися в цій справі Українське Національне Об'єднання й Братні Організації, філія у Вінніпегу.

Голова уряду УНР Ярослав Рудницький, перебуваючи у Женеві на сесії Всесвітньої організації охорони здоров'я, зажадав від її генерального секретаря Хальфдана Малера позачергово включити до порядку денного питання Чорнобильської катастрофи.

Аналогічну вимогу скерував до секретаріату Міжнародного Червоного Хреста в Женеві.

Тиск з боку закордонних українців тривав ще довго. Навіть напередодні третіх роковин аварії, в квітні 1989-го, новий голова КДБ УРСР Микола Голушко доповідав ЦК КПУ, що "події на Чорнобильській АЕС намагаються використати реакційні центри закордонних ОУН".

***

В серпні 1986 року ув'язнили директора станції Віктора Брюханова та головного інженера Миколу Фоміна, а в грудні – Анатолія Дятлова, керівника випробувань тієї фатальної ночі, заступника головного інженера.

Суд позбавив їх волі на 10 років. Деякі їхні підлеглі отримали від двох до п'яти років.

В 1991 році слідство встановило, що реактор мав низку конструктивних вад, і саме це стало основною (хоча не єдиною) причиною аварії.

Брюханова і Дятлова достроково випустили. Фомін збожеволів, потрапив до психіатричної лікарні, пізніше його теж звільнили.

Заходи безпеки тільки в перші місяці після аварії і дезактивація навколишнього середовища обійшлися у 18 млрд радянських рублів, що приблизно дорівнює сучасним $68 млрд.

Натомість 30-кілометрова зона відчуження стала в 2016 році Чорнобильським радіаційно-екологічним біосферним заповідником, найбільшим в Україні.