Гаївки. Секрети відомої з дитинства "Подоляночки"

З Великодня і впродовж трьох святкових днів православні та греко-католики водять гаївки біля церков. Ці старовинні слов'янські обрядові пісні та хороводи, до яких долучається переважно молодь, пов'язані з початком весни й наближенням весняних польових робіт.

Однією з таких гаївок є усім відома "Подоляночка". Багато хто пам'ятає, як у дитинстві, тримаючись за руки, водили хороводи в дитсадках і дворах, співаючи й повторюючи рухи та слова.

Цю гаївку наприкінці 19 століття знайшла на Волині Леся Українка, яка майже усе своє життя збирала і записувала фольклор.

Дослідники традиційно пов'язують "Подоляночку" з міфічними весняними обрядами, що символізують воскресіння природи.

Однак у пісні є й інший глибинний зміст: дорослішання дівчаток, початок їхнього дівування, яке через якийсь час має закінчитися шлюбом.

Від "піддівочки" до дівчини

В Україні здавна існувала традиція дівочої і парубочої громад. Молодь готувала свята, проводила обряди на Різдво, Великдень, Івана Купала та інші. Склад таких громад з року в рік змінювався, існували тут свої вибори, старости, умови вступу та правила поведінки. Восени старші члени громад одружувалися, переходили в статус дорослих, а навесні набиралися нові члени з дітвори, що увійшла в старший підлітковий вік.

Хоровод "Подоляночка" є піснею-ініціацією при вступі до дівочої громади. Тобто обряд переходу, який символізує зміну соціального статусу, вікової категорії.

Дівчатка мали вчити пісні, хороводи, танці, готувати обрядові речі, бо громадам потрібна була свіжа кров, нові члени. Тож старші дівчата відкривали своє коло для менших, тих, які починали дівувати свій перший рік.

Дівування - це час, який дівчина проводила в пошуках своєї пари, готувала придане. Це період починався з першими місячними і завершувався одруженням.

Саме у цей час дівчинка починала носити вінок як символ того, що вона стоїть на межі, в очікуванні нового статусу - заміжньої жінки. Вінок тут мав дуже важливу магічну функцію: він позначає межу між світами, живими і мертвими, початком і кінцем. Саме тому після одруження вінок дівчата вже не одягали.

Взимку діти рідко виходили з хати, не на всіх вистачало одягу та взуття, а для дівчаток завжди було багато хатньої роботи. Тож восени в хату могла зайти "піддівочка", як казали в народі, а вийти з хати навесні - дівочка, адже в період 12 -14 років дівчата мають швидке статеве дозрівання. І вони з нетерпінням чекали можливості стати до хороводу зі старшими дівчатами.

У хоровод хлопців не пускали, бо там творилася своя, дівоча магія, замішана на фізіологічних процесах жіночого тіла.

Хлопці ж більше бешкетували, вигадували свої приспіви, перекрикували дівчат, розповідаючи, які у Подоляночки "криві ніжки" та "булькаті очі". Але коло не чіпали, як це відбувається в інших молодіжних ігрових обрядах, бо коло тут не просте, за кожним словом була своя обрядова, побутова магія.

До землі припала, сім літ не вмивалась

За довгу історію існування текст пісні залежно від регіону змінювався, але завдяки певним символам ми можемо зрозуміти глибинний зміст цього обряду - готувати дівчинку-дитину до переходу у статус дівчини-нареченої.

Десь тут була Подоляночка,

Десь тут була молодесенька

Тут вона сіла, тут вона впала,

До землі припала...

Ім'я Подоляночка свідчить, що вона з "подолу", тобто з низу землі. Будь-яка ініціація в українському фольклорі – це похід у потойбічний світ та повернення з нього. Такі переходи часто зустрічаються в казках різних народів, і в українських також: казкові героїні опиняються у якомусь чарівному світі, а потім повертаються з нього з багатим приданим та виходять заміж.

Тож Подоляночка теж вирушила у магічний світ, де її чекає переродження.

Сім літ не вмивалась,

Бо води не мала.

Це, мабуть, найзагадковіші рядки у пісні. Вода в багатьох культурах (і українська як одна з найдавніших не є винятком) є межею між світом живих і мертвих, і саме через воду герої часто потрапляють у потойбічний світ чи стрибнувши в колодязь, чи перейшовши річку. Тож ці рядки набувають глибокого сенсу. Зануритися у воду - це піти у світ мертвих, а виринути з неї – означає повернутися у світ живих.

Подібний ритуал використовується у християн під час хрещення. Серед української побутової магії також відоме дійство, коли через умивання святою водою знімалися вроки в малих дітей. Ритуальні омивання тіла або занурення у воду є також в інших релігіях.

Але чому українська Подоляночка "сім літ не вмивалася, бо води не мала", тобто була десь далеко від цієї водної межі між світами?

У 6-7 років дівчинка починала активно допомагати по господарству, її починали навчати вишивати, шити, прясти, десь в цей вік проводилась посвята у вишивальниці, коли дівчинці урочисто кололи руку голкою, щоб вправна була. Відомі обряди закосичення, коли дарували перші кісники – стрічки та інші прикраси для волосся.

Тобто до семи років дівчинка була ще малим дитям, а з певного віку ставала помічницею по господарству і мала інший соціальний статус.

Минає ще сім років, і починається статеве дозрівання, дівчаче тіло готується до подальшого материнства, встановлюється менструальний цикл. А разом приходять нові права та обов'язки.

Саме в цей час дівчина дбає про придане: сама виготовляє тканину на сорочки, рушники (до слова, вона мала заготувати сорочок на все подальше життя, а ще полотна для одягу чоловікові та дітям), ходить на заробітки, щоб купити посуд чи інше господарське начиння. Ну і звісно починає ходити гуляти на вулицю чи вечорниці.

Тож другий семилітній цикл завершений і Подоляночка повертається у світ живих.

Устань - устань Подоляночко,

Умий личко, як ту скляночку.

Біжи до Дунаю...

Тобто символічно перейди воду і приєднайся до гурту, бо тепер ти одна із нас, тих, хто пройшов цей шлях раніше.

Біжи до Дунаю

Річка Дунай в українській міфології – це річка, що розділяє потойбічний світ і світ явний, а також ріка, що ділить дівчат і хлопців. Власне, це не просто географічна річка, а символ будь-якої великої ріки, моря або великої повені. Дівчата символічно знаходяться у потойбічному світі, де чекають, доки їх звільнить суджений.

Тож на березі річки Дунай чекають свого часу наречені. Кожна з них має перейти річку.

У весільних піснях дівчина пливе Дунаєм та починає тонути. І батько її не може врятувати, і матір не може. Лише милий подає руку та рятує її з води.

Отож нашу Подоляночку посилають до Дунаю не просто так, адже саме там є дівчата, які готуються до заміжжя. Але її застерігають:

Бери молоденьку,

Бери ту що скраю.

Тобто ставай у чергу і чекай, доки річку Дунай перейдуть старші.

Ось такий глибокий сакральний зміст донесла крізь віки проста дитяча пісенька.

Сьогодні ми можемо лише фантазувати, як міг би виглядати первісний ритуал, що породив такий глибокий зміст і зберіг велетенський пласт української культури та вірувань. Але точно знаємо, що цей обряд робив одну важливу справу: допомагав юній дівчині долати виклики переходу в доросле життя.