Як парижанки сотні років відчайдушно боролись за право вдягатись як чоловіки

У 1800 році в Парижі жінкам заборонили носити штани. Упродовж XIX і на початку XX століття багато хто порушував закон або знаходив способи його обійти, повстаючи проти гнітючих обмежень, щоб одягатися - а в деяких випадках і жити - як чоловіки.

Під час Французької революції (1789-1799) багато парижанок одягали штани, щоб разом із чоловіками брати участь у протестах на барикадах. Свої сподівання на свободу й рівність із чоловіками вони висловлювали в Декларації прав жінки. Проте її авторку Олімп де Гуж у 1793 році стратили на гільйотині, засудивши як "неприродну" жінку.

У 1800 році в Парижі жінкам заборонили носити штани, "щоб покласти край періоду, коли жінки вимагали прав і прагнули брати участь у політичному житті суспільства", пояснює Марін Кізьєль, кураторка нової виставки "Власний гардероб: дисидентська жіночність у XIX столітті" в паризькому Палаці Галлієра.

У XIX столітті від французьких жінок очікували, що вони будуть задоволені роллю дружини й матері. Художники та поети мали ними захоплюватися, а їхню ідентичність визначала жіночна манера одягатися.

Проте чимало француженок повставали проти цих обмежень, особливо наприкінці XIX і на початку XX століття, коли перша хвиля фемінізму збіглася з розквітом лесбійської субкультури в Парижі.

Боротьба за право носити чоловічий одяг - це маловідомий розділ історії прав жінок, і, мабуть, у Франції він особливо недооцінений.

Чоловічий одяг давав жінкам відчуття свободи дій: у ньому вони долали бар'єри, вступали до університетів і опановували професії, які раніше були для них недоступними, або вільно виражали свою сексуальність.

Преса висміювала їх, влада вживала репресивних заходів, а медична спільнота засуджувала їх як "інверток". Проте жінки продовжували боротися за свободу в одязі.

Погляньмо на цю історію на прикладі десяти зображень.

Амазонка верхи на коні (1799)

Чоловічі елементи в жіночій моді у Франції вперше з'явилися наприкінці XVIII століття у вигляді костюма для верхової їзди - стилю, запозиченого в Англії.

І жакет, і жінок, які його носили, називали амазонками на честь войовниць із давньогрецьких легенд. Це свідчить про те, що ці спритні, спортивні жінки водночас викликали захоплення й страх.

Із плином століття приталені жакети та пальта ставали дедалі важливішою частиною жіночого гардероба.

Жорж Санд у чоловічому одязі. Ежен Делакруа (1834)

Хоча жіночні варіації чоловічих фасонів були суспільно прийнятними, носити власне чоловічий одяг жінкам не дозволяли.

Однак це не зупинило знамениту Жорж Санд - новаторську письменницю та журналістку, яка відкидала гендерні умовності й жила та кохала так, як сама хотіла.

Для Санд чоловічий одяг не був способом провокувати суспільство - він просто був практичнішим. Вона носила його, "щоб мати доступ до місць, призначених для чоловіків, наприклад до партеру театру, тому що чоловічий одяг був дешевшим за жіночий, а також тому, що хотіла мати свободу рухатися й діяти", розповідає Кізьєль BBC.

Марі-Антуанетта Лікс, лейтенантка (1870-1871)

З огляду на патріархальний характер французького суспільства XIX століття може здатися несподіваним, що чимало жінок бралися до зброї.

"Є численні свідчення та цілі серії фотографій, і ми знаємо, що це було досить поширеним явищем", - каже Кізьєль.

Жінок не допускали до регулярної армії, проте вони могли вступати до нерегулярних добровольчих формувань.

Під час франко-прусської війни Марі-Антуанетта Лікс скористалася цією можливістю: брала участь в обороні департаменту Вогези й відзначилася під час битви при Номпателізі.

Джейн Дьєлафуа (близько 1890-х років)

Джейн, або Жанна, Дьєлафуа також воювала під час війни разом зі своїм чоловіком Марселем.

Вона знову почала носити чоловічий одяг, коли подружжя вирушило в низку археологічних експедицій до Персії (нині Іран). Згодом Дьєлафуа вирішила носити елегантні чоловічі костюми.

Їй вдалося отримати дозвіл на це, хоча на яких саме підставах - невідомо.

Схоже, це аж ніяк не завадило їй стати помітною постаттю у вищому світі. Подружжя влаштовувало закриті салони й регулярно спілкувалося з прем'єр-міністром і президентом Франції.

Карикатура (кінець XIX століття)

Наприкінці століття занепокоєння через жінок у чоловічому одязі посилювалося, і найбільше від цієї ворожості потерпали лесбійки, які переймали чоловічий стиль.

"Своїм гендерним самовираженням і сексуальністю вони подвійно вислизали з-під контролю чоловіків у гетеропатріархальному суспільстві", - розповідає BBC мистецтвознавиця Лола Шарне.

Преса часто зображувала їх у карикатурному вигляді й "робила з них цапів-відбувайлів для колективної уяви, яка коливалася між захопленням тими, хто вирвався за межі суспільних норм, і потребою приборкати цей виклик, щоб зберегти певний рівень суспільного контролю", каже Шарне.

Велосипедний павільйон у Булонському лісі. Жан Беро (близько 1900 року)

Хоча заборону на носіння штанів жінками в той час суворо контролювали, їздити у штанах дозволяли під час занять велосипедним спортом. Згодом цей виняток поширили й на верхову їзду.

Однак навіть це заняття не уникнуло прагнення чоловічої еліти втручатися в усі аспекти жіночого життя. Спочатку лікарі висловлювали занепокоєння, але згодом дійшли висновку, що велосипед корисний для жіночого здоров'я і допоможе виростити міцних матерів, яких потребувала Франція.

Жінки ж просто бачили в ньому шлях до свободи, а велосипед став потужним символом жіночої емансипації в епоху Прекрасної доби (фр. Belle Époque - це історичний період у Європі з 1871 по 1914 рік).

Роза Бонер (1899)

Художниця Роза Бонер, зображена тут праворуч, - одна з небагатьох жінок, які, як відомо, отримали дозвіл носити штани з інших причин.

Спочатку їй видали такий дозвіл за станом здоров'я, коли вона супроводжувала свою партнерку в поїздці до Піренеїв. Згодом вона отримала ще один дозвіл на відвідування бійні, де збирала матеріал для своїх картин із зображеннями тварин.

Зрештою, "це стало частиною її публічного образу, і вона почала трохи грати на цьому", розповідає її біографка Кетрін Г'юїтт.

Матильда де Морні (1890-ті роки)

Попри загальні суспільні настрої, наприкінці XIX століття в Парижі процвітала лесбійська субкультура, а Матильда де Морні, більш відома як Міссі, була однією з її провідних постатей.

Донька герцога де Морні, Міссі уклала шлюб із маркізом де Бельбефом, який був гомосексуальним, але сам шлюб був радше формальністю. У 1903 році вони розлучилися.

Міссі відкрито заявляла про свою лесбійську ідентичність, перейняла яскравий чоловічий стиль і мала роман із письменницею Колетт, яка змалювала її художню версію в романі "Чисте і нечисте".

Автопортрет Ромейн Брукс (1923)

Художниця Ромейн Брукс, донька заможних американців, більшу частину життя провела в Парижі. Там також жила її багаторічна партнерка Наталі Кліффорд Барні.

Брукс носила коротку зачіску й елегантний чоловічий одяг бездоганного крою. Вона належала до кола заможних, неординарних європейців та американців, багато з яких також займалися творчістю й були лесбійками.

Цей автопортрет 1920-х років уособлює її вишуканий андрогінний стиль.

Жіноча пара (близько 1910 року)

Однак переважна більшість лесбійок, які носили чоловічий одяг, не були ані багатими, ані відомими. Це були звичайні жінки, які прагнули утверджувати власну ідентичність.

Можливість одягатися так, як вони хотіли, і місця, де вони могли собі це дозволити, "залежали від їхніх стратегій, здатності видавати себе за чоловіків і соціального середовища", каже Кізьєль.

"Про багатьох звичайних людей нічого не відомо через брак архівних матеріалів, проте фотографії свідчать, що їх було безліч", - додає вона.

Законодавча заборона залишалася чинною понад 200 років. Офіційно її скасували лише у 2013 році, хоча протягом десятиліть її здебільшого ігнорували.

Кожна парижанка, яка сьогодні без жодних вагань одягає штани, завдячує цим безкомпромісним жінкам.