Євдокії було 26, коли стався Чорнобиль. Її діти помирали одне за одним

Я народилася досить далеко від Чорнобиля - у місті Сарни на Рівненщині. Це за 300 км на захід від ЧАЕС. Але і про аварію, і про радіацію я знала з самого дитинства.

Після катастрофи Сарни віднесли до четвертої зони, найменш ураженої серед чотирьох. Найнебезпечнішою була перша - зона відчуження. Це земля навколо станції, звідки примусово евакуювали тисячі людей і де проживати заборонили.*

Нас нікуди не виселяли. Але я з дитинства мала посвідчення мешканки Чорнобильської зони.

"Десь вітер дув у нашу сторону. От і приніс радіоактивну хмару", - говорили у нас.

Село моєї бабусі Карасин, що біля Сарн, віднесли до третьої зони. Який рівень радіації був там, ніхто точно не знав.

Якось мій тато привіз у село дозиметр і перевірив двір, город і дороги. За його словами, найбільше апарат зашкалював на містку через канаву на вʼїзді до села. Це пояснювали тим, що радіація випадала плямами.

У густих поліських лісах навколо Карасина завжди росло багато грибів та ягід - чорниця, журавлина, ожина. Люди сім'ями щороку їх збирають і здають, щоб отримати додатковий заробіток.

Після аварії оптові покупці в селі іноді перевіряли ягоди на радіацію і відмовлялися купувати, якщо дозиметр зашкалював. В тих одиницях вимірювання радіонуклідів ніхто толком не розбирався, але всі знали, що якщо дозиметр пищить - це погано.

У школі в 90-х нам давали багато фруктів, іноді була можливість поїхати на море, в університеті на початку 2000-х платили подвійну стипендію - такі були пільги для дітей з Чорнобильської зони. Разом з ними йшли збільшення щитовидної залози, анемія. Це була поширена історія серед чорнобильських дітей.

Лише нещодавно я дізналась, як аварія на ЧАЕС насправді вплинула на мою родину.

Сестру мої бабусі Євдокію влітку 1986 року відправили працювати на ЧАЕС. Після катастрофи там тривали масштабні роботи - над зруйнованим реактором будували саркофаг. Тисячі людей з усієї країни працювали в умовах радіації, щоб допомогти ліквідувати наслідки аварії.

Євдокії було тільки 26. Вона кілька місяців працювала кухарем на ЧАЕС - готувала їжу для ліквідаторів. Після цієї роботи Євдокія, Дуся, як ми називали її в родині, отримала групу з інвалідності. Вона довго хворіла.

Протягом десяти років після аварії вона втратила чотирьох дітей немовлятами. Лейкемія, цироз печінки - діти помирали за години після народження, за кілька місяців, народжувалися мертвими. У Радянському Союзі у 80-х, в Україні у 90-х не було розвиненої пренатальної діагностики.

Дуся померла кілька років тому. Я ніколи не говорила з нею про той біль, якій їй приніс Чорнобиль.

Після катастрофи маму моєї подруги, яка жила за 80 км від ЧАЕС, лікарі вмовляли не народжувати взагалі. Говорили про страшні наслідки радіації. Через це після 1986 року вона зробила кілька абортів.

З часом родина переїхала подалі від Чорнобиля і тільки через багато років вони наважилися народити. З дитиною все було добре.

Тато подруги працював в міліції. У квітні 1986 року його викликали в Чорнобиль, щоб допомогти з евакуацією. Він провів там кілька днів, а після того мав серйозні проблеми із серцем. Він помер рано - у 50 років.

"Йому б ще жити і жити", - говорить зі сльозами моя подруга.

Чи повʼязана ця смерть з аварією на ЧАЕС ? Мабуть. Ніхто точно не знає.

Але серед його друзів і колег, які працювали разом з ним у Чорнобилі, мало хто прожив довше 50 років. Батько моєї подруги був активістом серед ліквідаторів. Він боровся за їхні права, їздив на мітинги проти урізання чорнобильських пенсій. Намагався нагадати владі, що там, у Чорнобилі, тисячі людей втратили здоров'я.

Мій близький друг пригадує, як після катастрофи дітей у його місті, що розташоване за сотні кілометрів від ЧАЕС, лякали словами "не ходи під дощем, бо будеш лисим". Так остерігалися опадів з радіонуклідами.

Його мама розповідає, як 2 травня 1986 року їх зібрали на роботі в інституті й оголосили про аварію. При цьому порадили зачиняти вікна. Це було дивно, адже за день до того весь колектив інституту дружно ходив на першотравневу демонстрацію. Діти, квіти, прапори і кульки – натовпи йшли центральними вулицями міста. Про небезпеку радіації їх не попереджали.

Я з дитинства чула слова - "правду про Чорнобиль від нас приховували". Куці повідомлення у державній пресі, відсутність інформації про реальні наслідки для здоров'я, поради, що від радіонуклідів захищає червоне вино - ось, що розповідають люди про часи відразу після аварії.

Про катастрофу на ЧАЕС я зробила десятки матеріалів, їздила у Чорнобильську зону, говорила з багатьма свідками аварії.

Один текст був про Валерія Ходимчука, оператора 4-го енергоблоку. Його вважають першою жертвою Чорнобильської катастрофи. В ту ніч 26 квітня, коли стався вибух, він був на роботі. Його тіло так і не знайшли. Він залишився лежати під руїнами блоку, накритим "Саркофагом".

Кілька років тому я познайомилася з дружиною Валерія Наталею. Вона тепло розповідала про чоловіка, про їхню любов і про те, як важливо зберігати памʼять. До війни вона часто їздила на ЧАЕС з квітами. Приносила їх до 4-го енергоблоку. Бо там був її Валера.

Ми зустрілися з Наталею у її квартирі у Києві. Це була звичайна висотка на Троєщині, куди після аварії переселили багатьох колишніх працівників ЧАЕС. Місцеві називають його "чорнобильським будинком".

Наприкінці 2025 року у цей будинок влучив російський дрон. Наталя загинула. Її квартира вигоріла.

За кілька місяців до цього дрон влучив і в саму Чорнобильську АЕС. Десятки країн раніше пожертвували сотні мільйонів доларів, щоб побудувати нове надійне укриття над ЧАЕС. 14 лютого 2025 року російський безпілотник пробив у ньому отвір.

Радіація з Чорнобиля знову може забруднити все навколо. Навіть через 40 років після катастрофи. Тільки цього разу інформацію про це вже не приховують.

Днями я запитала нинішнього директора Чорнобильської атомної станції Сергія Тараканова, наскільки небезпечною є ситуація на ЧАЕС?

"Якщо я зараз скажу, що загрози немає, це буде неправда", - відповів він.

Над Чорнобилем майже щоночі літають російські дрони. Влучання у будь-який з ядерних об'єктів у зоні відчуження може призвести до нової катастрофи. І ми не знаємо, куди вітер понесе радіацію.

Щороку 26 квітня люди в Сарнах збираються у парку біля символічного дзвону - це пам'ятний знак жертвам аварії на ЧАЕС.

Таких пам'ятників чорнобильцям багато по всій Україні.

* Зони радіаційного забрудення після аварії на ЧАЕС:

Перша - це 30-км зона відчуження. Це найбільш забруднена ділянка навколо ЧАЕС, звідки повністю виселили людей. В'їзд туди заборонено.

Друга - це зона обов'язкового відселення, де був високий рівень забруднення. Це частини Київської, Чернігівської а також Житомирської областей.

Третя - це зона добровільного відселення. Забруднення нижче, але все ще небезпечне. Київська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області.

Четверта - це зона посиленого радіоекологічного контролю. Найменш забруднена. Це частини Київської, Житомирської, Рівненської областей. Її скасували у 2015 році.